Наша шкільна родина, яка вже четвертий рік працює дистанційно, час від часу переживає надзвичайні і щемливі зустрічі. Ми збираємося онлайн, а з кимось і особисто, щоб обійняти словами та поглядами наших рідних випускників, учнів, яких війна вирвала з рідних домівок на тимчасово окупованих територіях (ТОТ). Ці діти, які ще вчора сиділи в школах за нашими партами, зараз будують своє нове життя далі. Їхній шлях виявився набагато складнішим, ніж ми могли уявити, але їхні очі, попри все, світяться незламною надією. Минулого вікенду наша вчителька історії та правознавства Наталія Копил із захопленням слухала історії Ігоря і Маргарити, які зараз перебувають в Одесі. Згадували дім, діти ділилися доволі страшними моментами проживання в окупації, розповідали, як виїжджали. Дівчина розповіла, як спочатку було важко звикнути до нового міста, нових облич і навіть нового розкладу життя. “Перші тижні я плакала, – зізналася вона, – але тепер я точно знаю: я маю вчитися вдвічі краще, щоб повернутися і відбудувати наше місто. «Світ ловив мене, та не спіймав» – це моє нове життєве кредо, як у Сковороди!». Маргарита навчається в інституті внутрішніх справ. Ігор, випускник минулого року, який вступив до Одеського автодорожнього фахового коледжу, поділився своїм досвідом дистанційного навчання під обстрілами, а потім – евакуацією та адаптацією спочатку в Києві, потім Житомирі, а зараз в Одесі. «Я думав, що зламаюся, – сказав він, – але коли побачив, як ви, вчителі, і мої однокласники пишуть мені, питають, як я… Я зрозумів, що я не сам. Ніколи не здавайтесь, бо саме в останній момент відбувається вирішальний прорив». Кожна їхня розповідь – це не просто історія про виживання, це гімн силі духу. Ми відчуваємо, наскільки важливою є наша спільна, здавалося б, невелика допомога: просте повідомлення “Як ти?”, вчасна допомога з документами, онлайн-урок, проведений попри відстань. Особливо щемливо прозвучали слова Марійки, яка тепер живе у Польщі: «Найбільше мені бракує нашої української мови в школі. Але коли я заходжу в наш шкільний чат, і бачу, що мене пам’ятають, що мої старі друзі питають, чи все добре… Мені це дає крила. Ви не просто школа, ви – наша незламна фортеця». Такі зустрічі залишають у наших серцях не смуток, а потужний, оптимістичний заряд. Наші учні, «розпорошені» світом, довели: можна втратити дім, але не можна втратити себе, свій дух і свою мрію. Вони не просто продовжують навчання – вони продовжують жити на повну силу, доводячи, що Україна – це не територія, а люди, об’єднані спільним серцем.Закликаємо всіх, тут, на мирній землі, не дозволяйте собі зневіритися! Кожна наша дія, кожен усміх, кожен крок до знань – це внесок у те, заради чого наші діти йдуть вперед. Їхня боротьба – це наше натхнення. Життя – це не чекання, поки закінчиться гроза, а вміння танцювати під дощем!Рушаймо, вперед! Ми окрилені! Попереду – великі справи та неминуча Перемога! Слава Україні!
